facebook.com
instagram.com
youtube.com

Новини

Віталій Руденко: «Нинішня медреформа – це фактично геноцид українського народу»

12.05.2020

Лише 50 українських закладів, де борються з туберкульозом, офіційно отримали фінансування, і ще приблизно стільки ж під загрозою закриття. Ба більше, у перспективі держава хоче залишити лише по одному протитуберкульозному центру на область. Реформу, яка триває, та її наслідки для здоров’я українців, обговорять гість студії «Доброго ранку, Країно!» Віталій Руденко – голова правління громадського руху «Українці проти туберкульозу», та Іван Нискогуз – гендиректор КП «Волинський обласний фтизіопульмонологічний медичний центр».

Що переживають зараз диспансери, і чи вони взагалі передбачені нинішньою реформою?

Іван Нискогуз: Дійсно, така реформа, яка зараз відбувається, це реформа, я б сказав, непотрібна. Вона просто призведе до тотального закриття навіть тих регіональних фтизіопульмонологічних медичних центрів. Хоча ми маємо вже позитивні меседжі від Міністерства охорони здоров’я. Ми отримали буквально перед вихідними листа, де вони пропонують покращити стан фтизіопульмонологічних медичних центрів регіональних, саме обласних протитуберкульозних диспансерів, бо всім відомо, в якому стані вони були. В нас лише у Вінниці дуже кваліфікований керівник, який привів диспансер до відповідного стану, і Львів. Переважна більшість диспансерів в такому стані, що їх потрібно насправді відремонтувати. Сама реформа – так, потрібно змінити підходи. Раніше та сума, яка фінансувалася, вона була недостатньою. Я собі не уявляю, як можна проводити реформу, зменшивши у кілька разів фінансування? Світовий досвід говорить, що реформа може бути ефективною, коли мінімум у три рази збільшити фінансування. От робили реформу первинки, туди вклали кошти, одразу лікарям дали заробітну плату. А тут обіцяли реформу воринки, казали, що медичні працівники отримають гідну зарплату після настання реформи, пацієнти – якісну медичну допомогу, і тіньова складова вийде у правове поле. Тобто не будуть пацієнти давати кошти будь-кому у вигляді якоїсь благодійної допомоги, а буде зрозуміло – якщо це якась платна послуга, то вона за наказом відповідно зафіксована і пацієнт знає, за що він заплатив, а не якісь міфічні збори.

Скільки б ви мали отримати коштів, а скільки отримаєте, і скільки необхідно для вашого закладу?

Іван Нискогуз: Ми проводили реформу вже давно, протягом двох років. Я два роки працюю керівником, одразу почали проводити зміни. Ми фактично розуміли, що є закон, який буде необхідно виконувати. Ми скоротили вже два заклади протитуберкульозні, 1 червня буде закритий ще один заклад. Залишиться єдиний фтизіопульмонологічний медичний центр. І на жаль, навіть після такої значної оптимізації нам недостатньо коштів навіть на заробітну плату.

Пан Степанов ставить за приклад Одеську область, де залишився один центр. Чи дійсно цей приклад настільки успішний, що його можна вводити на всю країну?

Віталій Руденко: По-перше, дякую вашому каналу за те, що ви піднімаєте такі важливі соціальні теми медичні. По-друге, я б не брав окрему область, навіть таку успішну, зі слів міністра охорони здоров’я діючого, за приклад. Тому що ми маємо розглядати всю систему протитуберкульозної допомоги в Україні. Тобто ми маємо проаналізувати, в яких умовах Україна підійшла до цієї реформи. Щодня в Україні помирає десятеро наших співвітчизників від туберкульозу. Україна займає друге місце по туберкульозу з широкою лікарською стійкістю, входить в десятку країн світу за темпами розвитку мультирезистентного туберкульозу. В Україні недовиявляється близько 25% наших співвітчизників. Тобто вони ходять десь по Україні і хворіють на туберкульоз. В Україні вперше виявлених вже 25% з мультирезистентним туберкульозом. Тобто ми маємо казати вже про епідемію мультирезистентного туберкульозу, на порозі якої ми стоїмо. Лікарі більше хворіють на туберкульоз. Діти більше хворіють на туберкульоз. І три роки Україна жила без національної програми проти туберкульозу, без стратегії розвитку протитуберкульозної галузі, без національного плану інфекційного контролю боротьби з туберкульозом. І зараз ми вводимо реформу, і це фактично є геноцидом українського народу. Я хочу назвати прізвище тих, то був, і діючих, хто мають відповісти за все це. Це в першу чергу колишнє керівництво МОЗ – пані Уляна Супрун, пані Стефанишина, яка зараз є народним депутатом України, пан Курпіта, який очолював ЦГЗ, пан Ляшко, який нині є заступником міністра охорони здоров’я, але він з команди Супрун, і він має відповісти, чому досі немає національного плану інфекційного контролю в Україні. Тому приклад пана міністра, можливо, гарний, але ми маємо дивитися ширше на ситуацію в Україні.