Новини

Майже три роки журналіст Роман Сущенко провів у російських тюрмах. Його заарештували в Москві, звинуватили у шпигунстві та засудили до 12 років колонії суворого режиму. Звільнили одного з найвідоміших бранців Кремля у вересні 2019 року під час обміну заручниками між Росією і Україною. Гість студії «Доброго ранку, Країно!» Роман Сущенко – український журналіст і колишній політв’язень РФ.

Що допомагало в момент, коли ви знаходилися в ранзі бранця РФ?

Що допомагало? Перш за все це підтримка з боку України, зокрема листи небайдужих людей, рідних, представників як влади, так і простих пересічних громадян. А також листи від європейських союзників, від простих журналістів – Польща – Варшава, Франція – Париж, Балтійські країни, США, Канада. Тобто звідусюди приходили листи, листівки. Це надзвичайно допомагало і плекало надію на звільнення. По-друге, в тих умовах, в яких я знаходився, як і інші бранці, єдиний порятунок це завантажувати свій мозок якимись сенсами. Зокрема, це книжки. Я перечитав понад 250 книжок за ці 1070 діб. І вони, безперечно, створили певний світ внутрішній, який допомагав вистояти і підживлював сили опору. І в моєму випадку ще допомогло малювання, безперечно.

Можливо, змінюється ставлення до ув’язненого, коли є такий резонанс ЗМІ, політичних лідерів?

Так, безперечно, медійність допомагає і прискорює звільнення, як на мій погляд. Оскільки відома людина, ім’я якої згадується часто в ЗМІ, це ім’я фактично потрапляє і на інші міжнародні майданчики. Тобто як українські дипломати, посадовці говорили про це, так і міжнародні ЗМІ все це подавали на міжнародних майданчиках, скрізь лунали ці призі вища, принаймні цих одинадцяти, які повернулися. І це допомагало, оскільки в переговорах з агресором наші партнери, тиснули, і як результат ми всі стали свідками 7 вересня минулого року.

Чи відчувається тиск з боку інших ув’язнених не українців? Чи є якесь окреме ставлення до наших співвітчизників?

Справа в тому, що табори, слідчі ізолятори – це така спадщина від Радянського Союзу, де кілька десятиліть панували репресивна психіатрія, і відповідно люди, які там перебувають, є частиною цієї системи. Тому відношення як в якомусь дитсадочку один до одного немає. Але люди виживають всі, незалежно від покарання, від термінів ув’язнення, від національності. Тому питання національностей, питання релігії і питання політики це табу.

А для правоохоронців?

Ну в кого як. Наприклад, якщо ми згадуємо Лефортово, то там все було сухо, офіційно, і ніхто жодним чином на мене не тиснув з наглядачів, з адміністрації. Тобто там треба виконувати низку біль-менш прийнятних правил, і в принципі цього не було. Так, хочеться більше якихось свобод отримати, йдеш на якість ризики, звісна річ. Наприклад, я малював листівку з Новим роком дипломатам і вирішив її декорувати, краї спалив сірничком, і до мене зайшли представники адміністрації і сказали: ми будемо вам виносити покарання, оскільки в нас палити відкритий вогонь не можна. Хоча сусід постійно палив. Тобто є різні речі. Тому ставлення до людей таке. В колонії воно трошки інше, оскільки там люди мають дуже вузький кругозір. І представники адміністрації, як правило, малоосвічені, відповідно, щоб якось само реалізуватися, вони починають тиснути на ув’язнених різними способами – психологічними, фізичними. Таке самоствердження. Ну це не всі, є окремі такі люди.