Новини

За рішенням наглядової ради НСТУ голова правління Зураб Аласанія мав бути звільнений з посади 6 травня. Це рішення оскард жувалося в суді, наступний розгляд справи має пройти 11 червня, але поки що Зураб Аласанія продовжує бути директором НСТУ. Про те, якою має бути доля суспільного мовника, яким має бути контент, яким він є на сьогодні, поспілкуємося з гостем студії «Доброго ранку, Країно!» Остапом Дроздовим – письменником, журналістом.

Ви слідкуєте за контентом на «Суспільному»?

Сказати чесно, не дуже стежу. Тільки чисто з професійної точки зору дивлюся, куди це все вирине. Я сьогодні їхав на студію і дивлюся там сіті-лайти з Поплавським «Я українець». Людина сама себе так назвала. Те саме я десь бачу з «Суспільним». Вони себе назвали «Суспільним». В принципі, це не є таке зле. Наприклад, Оля Полякова взагалі себе називає королевою ночі. І нічого. Сама назва це дуже добре і похвально, але до суспільного ще як до моря рачки. Тому що треба сказати відверто, що коли вони починали реформування цього жахливого монстра, то власне вони мали справу з монстром. Державне телебачення виховане на тому, що губернатори в областях не вилазили зі студії, що там якісь доярки з якихось з райцентрів мали там годинні якісь програми, умовно кажучи. Звичайно в порівнянні з тим ми пішли далеко. Повичищали в частині джинси. Повичищали в частині комплементарних речей відносно регіональних влад місцевих. Але тим не менше все одно ми не маємо суспільного мовника через одну просту причину: тут проблема в тому, що є теорія, а є практика. По теорії все прекрасно можуть вам намалювати, і керівники, і наглядова рада, вам зроблять слайди про те, що було, а що стало. По практиці ми маємо жахливу телекратичну країну. Є така форма правління телекратія – це влада телевізора. У нас 28 років це олігархічне телебачення не державне, приватне дуже таке перекособочене. Воно виховувало абсолютно плебейського глядача. Глядача, який не розцінює себе замовником інформаційного контенту. Наприклад, в 2018 році в Швейцарії взагалі провели референдум на тему, чи готові вони скидатися, а я говорю про державні кошти. Це людина скидається на свого мовника. І вони сказали: готові. Уявіть собі, що кожен платник податків готовий. В їхньому випадку трішки більше 300 євро в рік. 300 євро в рік людина витягає з гаманця і дає швейцарському суспільному мовнику. В мене питання: скільки наших прекрасних, набожних, дуже патріотичних, богопосполитих українців готові, я не кажу 300 євро, 300 гривень взяти з кишені, адресно дати своєму мовнику і сказати: а тепер роби мені той контент, якого мені так бракує в цьому жахливому олігархічному світі? Це питання власне до них.

А хто і що робить за гроші, які виділені з бюджету?

Є ринок. Хай він буде спотворений. Хай він буде якийсь дикий, але на ньому працюють так звані приватні телеканали на основній лінійці. І ось на цей ринок так нізвідки заходить білий лебідь і каже: а в мене мільярд. Причому захищений статтею в держбюджеті, відсоток від якогось ВВП. Уявіть собі, що на ринок заходить гравець, який каже, що в мене немає потреби збирати гроші, в мене немає потреби заробляти. І тут виникає питання: якщо ви вже, білі лебеді, заходите в це жахливе українське телевізійне болото, то з вас тоді не лебединий пух повинен летіти, а якісь пісні лунати. Повинні бути якісні, проривні продукти, і тоді ми розуміємо: та, цей мільярд пішов не намарно.

Наразі ми маємо абсолютно неконкурентну ситуацію, коли так званий суспільний мовник має державне фінансування і великі потуги щось робити, розуміючи, що під ним якийсь недобитий монстр. Все дуже просто – якщо я не можу щось виробити, я це купляю. Цим шляхом пішли суспільні мовники країн Балтії. Вони також заходили на це жахливе пострадянське телебачення, де в них на маленьку Литву чи Латвію було по кілька тисяч працівників державного телебачення. Вони просто зрозуміли, що вони є замовники продакшна. Не можу я зробити якісне розмовне чи розважальне шоу чи програму, оголошуй тендер, хай продакшн-студії тобі на Prozorro заявляться, і ти будеш мати продукт. В нас виходить так, що ми опановуємо мільярд в перший ж місяць, ще не знайшли посаду, ще трішки навіть не протерли собі штанів на кріслах, а вже собі по 170 000 премій собі повиписували. Тому ми спираємося в кінцевий результат однієї і тієї самої проблеми – є можливість, є бажання, але є реалії. Реалії дуже в’язкі. Дуже важко реформуються насиджені такі генеральські місця на місцях, в областях. Укріплення «Суспільного» я оцінюю як рейдерство відносно регіональних мовників. Тому що вони просто зайшли в регіони і знищили місцеве телебачення.

Чому ми не маємо українського продукту на українському суспільному мовнику, хоча він дешевший.

Маючи таке фінансування, воно треба сказати є великим, і навіть за невеликі кошти ми маємо конкурентні, якісні продукти на приватних телеканалах. У нашій державі ніколи тим, хто працює у вільному плаванні, не буде вистачати. А багато державних корпорацій, умовно кажучи, можуть похвалитися тим, що вони оперативно мають мільярд? Це достатня сума. Тому я кажу, треба просто все в порівнянні дивитися. Навіть на око видно, що за дуже скромні суми, дуже скромні кошториси ми маємо цілком нормальні конкурентні альтернативні продукти на приватних телеканалах. І що? Ну будь ласка. Тому тут можна писати проекти, можна робити великі презентації, вести круглі столи про реформування мовника. Взагалі реформування мовника це взагалі багато хто пафосно називає мало не здобутком революції гідності. Це все є, я це все розумію, я також розумію, що цей державний монстр не міг досі існувати. Але якщо ви вже зайшли на ринок з конкурентною перевагою в мільярд, то ви, будь ласка, ринку втріть носа. Покажіть, що ви можете такий майстер-клас дати суспільству, що олігархічні канали не можуть дати. Зробіть таке просвітницьке, модне, шикарне телебачення, яке навіть меншим коштом можна зробити. Питання власне в амбіціях.